Аргонавти Всесвіту - Страница 117

117

Ось пливе величезний чорний жук, за яким тягнеться довгий жовтий членистий хвіст. І цей хвіст загрозливо задертий вгору, він закінчується гострим кривим жалом немов у скорпіона — і так само, як у скорпіона, це жало впивається в тіло здобичі, невидимої для Ван Луна під поверхнею води.

Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбільшки з людську голову. Проте замість широкого жаб’ячого рота — в неї твердий кривий дзьоб між великими виряченими очима. І це робить жабу подібною до сови. Жаба, не зсуваючись з місця, діловито клюнула якусь істоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом і миттю проковтнула. В її дзьобі, що розтулився на секунду, Ван Лун устиг помітити гострі й нерівні зуби.

Коричнева змія з маленькими ніжками і високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетіла в повітря і стрілою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом. Змія тугою петлею обвила широку й товсту шию жаби і тут-таки вжалила її в спину. Жаба звалилася, судорожно сіпаючи перетинчастими лапами. Вона була ще жива, коли коричнева змія квапливо вже почала жерти її, відриваючи від жаби шматок за шматком.

Ван Лун на хвилинку забув навіть, що він не має часу для спостережень. Він мов застиг на березі озера і, вражений, дивився на цю люту боротьбу за існування, на жорстоке життя, що буяло в воді. Але тут-таки він схаменувся: треба йти!

Втім, куди? Обходити озеро навкруги — надто довго, воно тяглося на добрих кількасот метрів, це забере принаймні з півгодини. Перейти вбрід? Звичайно, це неважко, озеро було вузьким і мілким. Але ж усі ті тварини, що населяли його, могли напасти на Ван Луна… от як та коричнева змія, наприклад.

— Е, хай спробують!

Піднявши лівою рукою пістолет, а в правій тримаючи напоготові кинджал, Ван Лун рішуче ступив у воду. Грузьке дно, вкрите грубезним шаром мулу й перегнилими рослинами, не дозволяло йти швидко. Безглузді, дивовижні тварини вистрибували з води перед ним, шипіли й булькали, загрожували зубами і гострими жалами, проте жодна з них не насмілилася напасти.

Каламутна вода підіймалася вище й вище. Вона дійшла вже до пояса і підступала до грудей. Ван Лун ішов обережно, кожного разу спочатку намацуючи надійне місце, куди можна було поставити ногу. Раптом він відчув, ніби щось затримало його. Немовби чиясь міцна рука схопила його ліву ногу і не пускала її далі. Ван Лун через силу тяг ногу під водою. На щастя, протилежний берег озера був уже близько.

— Дивуюся: озеро маленьке. А схопила велика тварина. Інакше — звідки б така міць? Дуже важко йти, тягне наче тягар, — бурмотів незадоволено Ван Лун.

Напружуючи всі сили, він видерся, нарешті, на берег. Його ліва нога тягла слідом за собою якусь незграбну чорну колоду, з якої скочувалася вода. Ван Лун придивився і підняв кинджал.

Чорна товста і блискуча п’явка завбільшки з крупного сома присмокталася до його лівої ноги. Проте присмоктувалася вона не лише своїм круглим ротом, як роблять це земні маленькі п’явки. Ціла нижня половина її тіла була вкрита такими самими круглими присосками, кожна з яких прилипла до тканини скафандра. От чому було так важко вибиратися на берег! Бридка істота навіть тут, на березі, не бажала відпустити свою жертву. Вона звивалася, притискуючись міцніше до ноги, намагалася пересунутися вище, щоб відшукати вразливе місце на скафандрі.

— Не вийде, зауважу, не пробуй, — крізь зуби процідив Ван Лун і швидким помахом широкого кинджала розпоров п’явку вздовж її круглого тіла.

Одна за одною відпали присоски — і величезна п’явка, все ще звиваючись, звалилася з ноги на берег. І одразу ж на неї накинулися інші водяні хижаки, що тут-таки вистрибнули з води, наче вони тільки й чекали цієї миті.

— Поспішайте, товаришу Ван, ми дуже турбуємося за вас, — знову залунав у шоломі Ван Луна тривожний голос Галі Рижко. — Адже ж вам може не вистачити кисню… поспішайте!

Ван Лун поглянув на годинник. Кисню в резервуарах залишалося ще на три години. Чи встигне він за цей час добратися до міжгір’я, до корабля?..

Він кинув останній погляд на озеро, в якому, як і до того, боролися за існування великі й малі хижаки, і вирушив у дальший шлях, намагаючись робити якнайширші кроки.

Іти стало легше. Місцевість підіймалася дедалі вище, грунт сухішав. Тут зростали тільки крупні старі цикадеї, які створювали своїми кронами суцільну червону стелю, в якій не можна було помітити жодного просвіту. Напівтемрява первісного лісу панувала тут — і жодна рослина, крім оранжевої папороті, не могла витримати відсутності світла. А папороть мало заважала Ван Луну, який швидко йшов уперед і уперед, прислухаючись машинально до голосу Галі. Три години дихання… тільки три години! Чи вистачить їх йому!

— Поспішайте, поспішайте, товаришу Ван! Ми нічим більше не можемо допомогти вам. Чи чуєте ви мене? Перевіряйте напрям, не збивайтеся з шляху! — говорила і говорила Галя.

Дівчина, мабуть, уже страшенно втомилася: адже ж вона ось уже близько трьох годин безупинно викликає його. Близько трьох годин вона веде Ван Луна крізь джунглі Венери, повторюючи турботливим, стривоженим голосом свої заклики. Ван Лун ясно уявляв собі те, що відбувається зараз в астроплані.

Микола Петрович і Вадим Сокіл, мабуть, вивчають щойно знайдене ультразолото, не кидають роботу ані на хвилину. Звичайно, це не визначає, що вони забули про свого товариша, викраденого крилатим хижаком. Вони раді були б зробити все можливе для того, щоб допомогти йому. Проте вони безсилі, в їх розпорядженні є тільки радіопередавач, біля якого чергує Галя Рижко. І обидва вони з головою занурилися в працю, — можливо, і для того також, щоб не такою вже нестерпною була тривога за Ван Луна, щоб відвернути увагу від важких думок, примусити себе не мучитися визнанням своєї безсилості.

117