Аргонавти Всесвіту - Страница 2

Все це було добре видно із зелених схилів, де з кожною хвилиною ставало більше й більше глядачів. Тисячі, десятки тисяч людей з’їхалися сюди в цей день, — і одразу було помітно, що цього разу їх привабила аж ніяк не мальовнича кавказька природа.

Спеціальні поїзди, низки стратопланів і літаків, нескінченні потоки автомобілів привезли сюди, до цієї гірської долини, делегації робітників, колгоспників, наукових діячів з усіх республік і країв Радянського Союзу, з народно-демократичних республік та інших країн світу. Схвильовані люди заповнювали схили зеленої долини наче природні ступені величезного гірського амфітеатру.

І сам Микола Петрович Риндін відчував якесь неспокійне хвилювання, прислухаючись до далекого гомону вітань. Через які-небудь чверть години він з своїми супутниками мчатиме з неймовірною, приголомшливою швидкістю в міжпланетному просторі. Ракетний корабель понесе трьох товаришів, надовго відірваних від Землі, у невідомі простори космосу, далі й далі в глиб безкрайого космічного океану. Що чекає на них там?.. Та хіба ж можуть навіть найстаранніші, найглибші розмірковування передбачити те, що в дійсності станеться з ними? Особливо — на самій Венері?

Так, на цій молодій планеті за аналогією з Землею мусить протікати своє життя. Це зрозуміло. Але яких саме форм набуло життя на Венері? Адже вчені могли судити тільки з тих даних, які давала в їх розпорядження Земля. Втім — хіба цього досить? Хіба міг би, наприклад, художник переконливо й живо відобразити на своєму полотні десяток людей, якщо б він знав усього лише одну-єдину людину, самого себе — і більш нікого?.. Так і наука, яка знає лише земні умови життя і більш ніяких, — хіба може вона бодай приблизно уявити собі форми життя на іншій планеті, нехай навіть схожій за зовнішніми, грубими ознаками з Землею? Звичайно, ні, — життя може набувати таких різноманітних форм, так варіюватися, що було б наївним провадити якісь далеко скеровані аналогії і грубо уподібнювати життя на Венері — земному. Але ж тоді відкриваються можливості для найнесподіваніших, найнеймовірніших форм життя на Венері?.. Так, Микола Петрович думав про це не раз — і кожного разу змушений був припиняти, кидати ці міркування, бо тут завідомо не можна було дійти яких-небудь, бодай відносно переконливих висновків.

Неясний шум і гомін, що долинав із схилів, посилився. Риндін мимоволі підніс руку, відповідаючи на вітання. Його погляд впав на годинник. І цього було досить для того, щоб дисциплінований і точний розум академіка Риндіна миттю повернув його до дійсності.

— Одинадцять сорок п’ять… Через п’ятнадцять хвилин — старт, — вголос подумав Риндін і, кинувши останній погляд на схили, рясно усіяні людьми, зійшов гвинтовими сходами вниз, закривши за собою люк.

Автоматичний механізм дзвінко клацнув, притискаючи кришку люка, криві важелі висунулися з стін і, увійшовши до своїх гнізд, герметично замкнули верхній люк. Микола Петрович з задоволенням відзначив, як бездоганно почало діяти автоматичне обладнання астроплана. Саме так — максимум автоматизації! Команда корабля мусила тільки стежити за роботою автоматів і, в разі потреби, корегувати її, — таким було гасло учених та інженерів, які конструювали і будували перший у світі пасажирський астроплан.

Сходи вели нижче й нижче. Цей прохід являв собою своєрідний повітряний шлюз, що замикався другим, внутрішнім герметичним люком. Користуючись шлюзом, можна було, наприклад, вийти із внутрішніх приміщень ракетного корабля на його поверхню навіть у міжпланетному просторі, втративши при цьому лише незначну кількість повітря.

Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабіни астроплана були цілком закриті, ізольовані від зовнішнього світу. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим більше — до його центральної каюти, де чекали на Риндіна Вадим Сокіл і Ван Лун.

— Через дванадцять хвилин вирушаємо, молоді люди, — звернувся до них Риндін, входячи до каюти, і спинився. Його уважний погляд одразу помітив вагання на худорлявому обличчі Сокола і насуплені брови Ван Луна. Поява Риндіна, очевидно, обірвала їх жваву розмову.

— Що сталося, товариші? — спитав Риндін, переводячи погляд з одного на другого.

Обидва мовчали. Нарешті, Ван Лун відповів:

— Вадим не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось, подивіться!

Він простягнув руку. На його смуглявій жовтуватій долоні лежав звичайний чорний ґудзик, одірваний від одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндін здивовано поглянув на ґудзик.

— Що це значить? — спитав він, вагаючись.

— Миколо Петровичу, в астроплані хтось був, — переконано відповів Ван Лун. — Знайшов це сьогодні на підлозі. Синя тканина — не наша. У нас немає такого одягу. Ґудзик залишив хтось сторонній. Він поспішав, зачепився за щось, обірвав ґудзика. Навіть не помітив цього. Значить, дуже поспішав.

Професор Ван Лун говорив з м’яким, ледве чутним акцентом, короткими, енергійними фразами, іноді з помітним трудом підбираючи потрібні слова. І від цього його мова здавалася ще виразнішою.

Сокіл неуважно махнув рукою:

— Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усі приміщення корабля. Нікого, звісно, немає. Скоріш за все, цього ґудзика загубив хтось з механіків чи прибиральників. Адже в них саме такі сині комбінезони. А Ван завжди перебільшує!

Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, і ледве помітна іронічна усмішка трохи підняла кінчики його повних губ. Ця посмішка, що наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була першої-ліпшої хвилини оживити вуглуваті риси його тонкого розумного обличчя. Ван Лун рідко посміхався, ще рідше сміявся; глибокі зморшки на його молодому обличчі і сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссі красномовно говорили спостережливій людині про суворі й важкі випробування, які довелося йому перенести в житті.