Аргонавти Всесвіту - Страница 30

— Далі, ми, очевидно, натрапимо на Венері на хижаків типу…

— Цератозаврів! — знову не витримала Галя. О, вона чудово пам’ятала малюнки, які зображали цих доісторичних велетнів. Та що там малюнки! Дівчина вже ніби на власні очі бачила цих потвор — з довгими шиями, зубастими пащами і величезними гребінцями на спинах. Ось вони виповзають на товстих кривих лапах з лісу, вони наступають на відважних мандрівників, які вийшли з ракетного корабля в своїх скафандрах, — без скафандрів, звичайно, не можна, атмосфера Венери непридатна для дихання людини… Люті хижаки загрозливо роззявляють пащі… але вперед виходить сміливий мисливець Ван Лун! Він спокійно прицілюється… бац! Один з страшних велетнів падає, корчиться, загрібає лапами землю, ламає дерева. Але друга потвора тим часом кидається на Ван Луна з іншого боку. А він — він не помічає цього. «Товаришу Ван, небезпека!» — кричить йому Галя. Проте Ван Лун не чує. Потвора наближається до нього, вона уже ось-ось схопить його, розірве на шматки. І тоді Галина Рижко блискавично діє. Так, прийшла її черга показати, на що вона здатна! Вона прикладає гвинтівку до плеча. Лунає постріл, влучний постріл юного снайпера, який безстрашно зустрів небезпеку. Куля з гвинтівки Галі Рижко вбиває хижака. Як і перша потвора, він падає, звивається в корчах, з нього юшить густа кров… Ван Лун дякує Галі, а вона відповідає йому: «Нічого, це дрібниці!» — і спокійно йде далі, її пильні очі вже шукають іншу ціль… Ех, оце життя!

Захоплена яскравими картинами, які малювала їй уява, Галя забула на мить, що вона перебуває поки що не на Венері, а все ще в астроплані. Давай далі, давай! І вона з силою вдарила кулаком по столу, біля якого відбувалася бесіда.

І зразу ж таки дівчина злетіла вгору, під стелю, відштовхнута власним ударом. Чашка з водою, яку тримала Галя, полетіла, перекидаючись в повітрі, в один бік, виделка в інший. А сама Галя, хапаючись за шкіряні петлі в стіні, з усіх сил брикала ногами, щоб повернути тілу нормальне становище. Вона чула гучний сміх товаришів, але не наважувалася навіть поглянути в їх бік: такий сором, така ганьба! Досі не звикнути до умов життя в невагомому світі! «Юний снайпер», «відважний стрілець»… просто дурне дівчисько, що не вміє тримати себе в руках, ось вона хто!

Спритним рухом Ван Лун спіймав чашку, яка все ще перекидалася в повітрі, і поставив її на стіл, закріпивши в пружинному затискувачі. Ще через секунду повернулася з повітря і виделка. Цілком спокійно, наче сталося саме те, що й мусило статися, Ван Лун сказав:

— Шкодую, Інститут міжпланетних сполучень не передбачив міцніших затискувачів, щоб добре утримувати на місці експансивних пасажирів. Галю, треба поміркувати. Ремені чи шнурки зав’язувати. Стелю головою пробивати не треба!

Не підводячи очей, зніяковіла Галя Рижко знову примостилася біля столу. Цього разу вона не знайшла слів для відповіді. Які там слова! Ще хвилина — і вона могла б розплакатися з досади на саму себе! Втім, тут, як завжди, доброзичливо відгукнувся Микола Петрович.

— Досить, досить, друзі! Мені здається, що Вадим не закінчив своєї розповіді. Ви спинилися на цератозаврі?..

— Правда, Галю, адже ви самі можете доповнити мене, — приєднався до нього Сокіл, бажаючи розсіяти засмученість дівчини. — Ми не згадали кількох рептилій того ж таки періоду. Пам’ятаєте, з тих, що пристосувалися до життя в повітрі? Галя потроху опановувала себе.

— Птеродактилі і рамфорінхи, — відповіла вона коротко, все ще втупившись у стіл.

— Так, — підтвердив Сокіл. — Отже, я закінчую. Ми, очевидно, зустрінемося на Венері з іхтіозавром, рептилією, яка пристосувалася до життя у воді, забавною такою напіврибиною. І зрештою я певен, що ми знайдемо там і живих археоптериксів — цих дивних напівплазунів, напівптахів. У мене, каюся, є навіть своя мрія…

Він спинився на кілька секунд, ніби обмірковуючи.

— Яка мрія?

— Привезти назад на Землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже ж він, слово честі, дуже малесенький, і важить мало, і місця займе зовсім небагато. Миколо Петровичу, адже ж археоптерикс за розміром не більший від звичайної нашої ворони, — з благанням додав Сокіл, поглянувши на Риндіна.

— Мабуть, поки що про це говорити ранувато, — відповів той. — Спочатку знайдіть вашого археоптерикса, а тоді вже обговоримо, як бути з ним.

— Візьму сміливість заперечити, — втрутився в розмову Ван Лун, зберігаючи незворушно серйозний вигляд. — Навіщо, вважаю, везти на Землю таку дрібницю? Це не фауна Венери, це просто як ворона… як це?.. Так, обскубана ворона! Ні, ні, — рішуче продовжував він, ніби не помічаючи того, що Сокіл ось-ось готовий був вибухнути від обурення, — пропоную краще дещо переконливіше. — Він виразно приклацнув пальцями. — Наприклад, можна бронтозаврика… поменше розміром, щоб помістився в кораблі. Вважаю, можна тримати його на ланцюжку для безпеки. І привчити їсти з рук… а?

Дружній сміх зустрів пропозицію Ван Луна. Дійсно, це була кумедна думка: везти в астроплані на Землю, та ще привчати їсти з рук «невеличку» тварину — метрів щось вісімнадцять завдовжки!

— Мені здається, ви забуваєте, Ван, що у вас всього-на-всього астроплан, а не океанський пароплав, — зауважив, сміючись, Риндін.

— Дозволю собі з’ясувати: не забув. Пропоную не багато різних зразків, — наполягав Ван Лун, не змінюючи тону, — тільки один бронтозаврик, Миколо Петровичу! Щонайменшу, як це?.. бронтозаврячу дитинку. Вона, мабуть, трошки підросте в дорозі. Прилетить на Землю дуже симпатична!