Аргонавти Всесвіту - Страница 49


К оглавлению

49

Я хотіла було бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти йому про загадкове явище, але згадала, як він попереджав, що під час чергування від телескопа відходити ні в якому разі не можна, коли немає заміни.

— Ви стоїте на науковій вахті, — говорив він, — і кожна секунда спостереження може несподівано виявитися найціннішою!

Який він був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!

Минуло не більше півхвилини — і в мене знову перехопило подих від хвилювання. Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло і зникло перше сяйво, щось почало світитися. Спочатку я побачила, як під сірим попелом зажевріла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищі, коли під попелом лишаються жевріючі вуглинки. Потім на сірій поверхні ясно позначилася світла червона плямка. Вона світилася зсередини, наче просвічувала крізь попіл. Потому плямка зробилася яскравішою і розширилась, посередині її спалахнув зовсім яскравий червоний вогник. І після цього пляма вже не яскравішала далі. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по ній пробігали темні тіні і світлі відблиски, як буває це у заграві від пожежі.

Не відриваючись від окуляра, я закричала:

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть сюди!

— Що трапилось? — почула я біля себе його стурбований голос.

— Дивіться!

Микола Петрович кілька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помітила, як нервово стискували його пальці бронзове кільце окуляра.

— Що це, Миколо Петровичу?

Біля нас уже стояли зацікавлені Ван Лун і Сокіл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима:

— Не знаю, що й думати… Досі ніхто нічого подібного на Венері не спостерігав. Схоже, ніби на поверхні планети відбувається вибух вулкана — і ми бачимо його відблиски крізь густу атмосферу Венери, крізь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевірити. Вадиме, включіть панорамний радіолокатор!

Я розуміла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радіолокатором, давав можливість бачити віддалені речі, навіть наглухо сховані від спостерігача під густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре діяв тільки на якійсь певній, не надто великій відстані. З Землі, наприклад, Венеру за його допомогою спостерігати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радіолокатор діятиме і допоможе нам побачити, що саме відбувається під суцільними хмарами.

Але ці сподівання не виправдались. Хоч як ми всі вдивлялися в зображення Венери на екрані панорамного радіолокатора, — нам не пощастило побачити нічого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, — хіба що яскравішою стала освітлена пляма, от і все. Це було дуже прикро, принаймні для мене: адже мені страшенно хотілось, щоб загадкове явище, яке мені вдалося помітити, тут-таки дістало своє наукове пояснення. Тоді я знала б, що саме відкрила на Венері! А так — виходило зовсім не наукове відкриття, а просто якесь випадкове спостереження…

Мабуть, Микола Петрович помітив, що я засмутилась. Він лагідно торкнувся мого плеча і сказав:

— Нічого, Галю, я думаю, що не помилився. Іншого пояснення не може бути. Так я і запишу в нашому журналі спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило спостерігати вибух вулкана на Венері!

— І коли-небудь люди, вивчаючи історію Венери, будуть з пошаною читати в астрономічних книжках: «Уперше це явище було помічене в такому-то році молодим, але талановитим науковим працівником Галиною Рижко», — підхопив насмішкувато Сокіл.

От який він! Обов’язково йому треба пустити шпильку. Це, певна річ, тому, що не він, а я помітила вибух вулкана. Зовсім інша людина — професор Ван Лун. Адже саме йому могло б і справді стати неприємно: скільки він перед тим стежив за Венерою і нічого не виявив. А мені пощастило. І все ж таки Ван Лун нічого такого не сказав, а лише потиснув мені руку. Я навіть зашарілася від несподіванки — ніяк не відучусь від цієї дурної звички!

А зате в мене є така ідея, така ідея, що… Проте не буду зараз говорити. Спочатку зроблю, перевірю, а тоді вже… Ну, тримайтеся, Вадиме Сергійовичу!..

…Два дні підряд я вигадувала час, щоб перевірити свої думки, оту ідею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальній каюті. Обов’язково зацікавляться і почнуть приставати з запитаннями — не той, так інший:

— Що це ви майструєте, Галю?

— Це що, новий винахід, Галю?

— Товариші, готується сенсаційне наукове відкриття в галузі гумової промисловості!

Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергійович. І знов-таки гадає, що дуже дотепно!

Але я нікому нічого не пояснила, а продовжувала робити своє діло. Зараз розповім, яке саме.

Склянки й чашки в нашому буфеті стоять у спеціальних гніздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах — ну, зрозуміло, не під час польоту, коли все спокійне і навіть не гойднеться, а, наприклад, при зльоті чи посадці. І в тих гніздах є цупкі гумові прокладки. Вони круглі, з одного боку плескаті, а з другого — вдавлені, як маленькі блюдечка, щоб склянка або чашка міцніше трималась у гнізді. От я і взяла два таких гумових кружки і почала робити з ними досліди, щоб перевірити мою ідею. Певна річ, ніхто не розумів, у чому справа. А я не пояснювала. Всі мої припущення виявились правильними! Тоді я розшукала кілька шурупів та викрутку і приховала їх до ночі. А вночі я закінчила свою роботу і перевірила мій винахід уже в дії. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокійно лягати спати, хоча, правду кажучи, мені страшенно важко було дочекатися ранку: хотілося одразу розбудити всіх і показати. Але я, зрозуміло, стрималась.

49