Аргонавти Всесвіту - Страница 5

Виходить, — уже невагомість? Тоді треба бути дуже обережним, з нею треба освоїтися… Адже ж можуть з’явитися дуже неприємні відчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходили учасники експедиції, незважаючи на полегшуючу дію вжитих ними перед стартом спеціальних препаратів…

Микола Петрович повільно й акуратно розстебнув замок широких ременів, що прикріпляли його до крісла, і сперся на ручки. Цього руху було досить для того, щоб крісло у відповідь підступно відкинуло його від себе у повітря. Він хотів ухопитися за ручки і не встиг, його руки промахнулися в різкому русі. Крісло раптом опинилося навіть не внизу, а десь збоку — і продовжувало віддалятися вбік і вгору. Каюта повільно поверталась навколо Миколи Петровича, що висів у повітрі. Ні, виявляється, з усім цим не так легко освоїтися!

Здавалося з цілковитою очевидністю, що він, Риндін, абсолютно не рухається, а нерухомо висить у в’язкому і в той же час пружному повітрі. А каюта разом з усім обладнанням все так само повільно повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час однією стіною на Миколу Петровича. Пульт керування з кріслом, що стояло перед ним, був уже збоку і внизу. Потім він разом з усією каютою поплив убік.

— Ні, це просто-таки забавно! — вихопилося у Миколи Петровича.

Певна річ, в усьому цьому не могло бути нічого несподіваного ні для академіка Риндіна, ні для його супутників. Вони були підготовлені до явищ невагомості. Але одне діло — теоретичне уявлення, і зовсім інше — фізичне відчуття. Риндін чудово знав — теоретично! — як буде поводитися за умов невагомості його тіло і якою своєрідною буде поведінка всіх речей в кораблі. Все було саме так, як передбачалося. Проте орієнтуватися на практиці і керувати своїми рухами виявилося неймовірно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподівані наслідки. Складніше за все було освоїтися з парадоксальним відчуттям «верху» і «низу».

«Верх» кожної миті був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а «низ» — там, де лишалися ноги. Позначалися земні звички. І неможливо було примусити себе відчути власні повороти і зміни пози. В усіх випадках здавалося, що тіло лишається нерухомим, а навколо обертаються і переміщаються стіни каюти і її обладнання. Помах рукою направо — і вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього ніби навалювалася ліва стіна. Помах рукою в інший бік — і знову обертання каюти, але вже в зворотному напрямі…

«Гаразд, починаємо освоюватись!» — вирішив Риндін, посміюючись з самого себе.

Він підтягнувся до найближчої стіни каюти (чи, вірніше, примусив, як здавалося, її повернутися і наблизитися до себе). Тут він міцно схопився за одну з численних шкіряних петель, вроблених в ній. Його тіло від різкого руху вдарилося об стіну, — і в цю хвилину академік Риндін по заслузі оцінив передбачливість варшавських учених, конструкторів внутрішнього обладнання астроплана. Стіни й стеля каюти були оббиті м’яким, пружним матеріалом. Коли б не це, — на боці Миколи Петровича виник би порядний синець від удару об стіну.

Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повітрі і повиснув, як здавалося, під пультом. Мабуть, для стороннього спостерігача це була дуже дивовижна поза, — чи то він повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному стані уздовж бокової стіни каюти. Проте Риндін не помічав цього, йому було цілком зручно, доки не псували справу різкі нерозраховані рухи.

Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи ніяких рухів і ні на що не опираючись. Лише однією рукою він тримався за шкіряну петлю в стіні. Весь міжпланетний корабель наче спинився в просторі, завмер у цілковитому спокої, — ані найменшої вібрації, відчуття абсолютної нерухомості!

Микола Петрович уперше весело посміхнувся; невагомість виявлялася страшенно цікавою! А як там товариші? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навіть не рушили з місць. Ай, він зовсім забув про них, негаразд!

Пульт керування все так само висів над ним. Не випускаючи шкіряної петлі з лівої руки, Риндін потягнувся правою до пульта і включив гучномовний телефон. І зразу ж таки пульт хитнувся і поплив убік, хоча звичайно насправді відштовхнувся від нього сам Микола Петрович. Знову ілюзія через невагомість!

Начальник експедиції голосно промовив:

— Можна залишити гамаки, товариші! Все гаразд. Ми — в міжпланетному просторі!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

який обриває, на жаль, розповідь про політ астроплана для того, щоб викласти читачам зміст історичної доповіді академіка Риндіна в московському Палаці Рад і ознайомити їх з причинами і метою міжпланетної подорожі радянських вчених на Венеру.

Перед тим як продовжувати розповідь, нам доводиться повернутися на кілька днів назад — до того історичного вечора, коли відбувалися знаменні збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень, які прикували до себе увагу всього людства.

Цього пам’ятного вечора, рівно без чверті вісім, потужна московська радіостанція передала в ефір короткий сигнал, якого з нетерпінням чекала чи не вся земна куля. І хоча радіохвилі принесли до приймачів лише короткий різкий звук гонга, за яким слідували мелодичні переливи знайомих цілому світові срібних дзвіночків, — не було, мабуть, на всій Землі такої людини, яка, сидячи біля приймача чи телевізора, не сказала б собі те ж саме: