Аргонавти Всесвіту - Страница 67


К оглавлению

67

— Як він вам подобається? — спитав Ван Лун Риндіна, звівши на всяк випадок вгору гвинтівку.

— Досить огидна істота, — пробурмотів Микола Петрович. — Проте, Ван, зустріч з цим. як ви висловилися, «чудовим зразком» аж ніяк не спростовує припущень Вадима. Цілком можливо, що павуки існували і серед земних юрських тварин. Наші зустрічі ще не розбивають теорії Вадима, знаєте…

— Дозволю собі спитати: а як з тією тваринкою, що заглядала вночі до ілюмінатора? — скромно, але досить іронічно спитав Ван Лун.

— Так, це поки що лишається загадковим, — визнав Риндін. Справді, нічний відвідувач нічим не нагадував істот земного юрського періоду, навіть сам Сокіл змушений був погодитися з цим.

— А ось іще приємна компанія! — вигукнув Ван Лун, оглядаючись. — Ні, Миколо Петровичу, тут інша фауна!

З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара крилатих істот. Великі, розміром з долоню комахи пронизливо дзижчали, обліплюючи шоломи й скафандри мандрівників. Ван Лун бачив, як вони звивалися, чіпляючись за складки скафандра і намагаючись ужалити товсте скло шоломів; бачив, як згиналися гострі жала, ковзаючи по склу, як виступали з жал маленькі краплинки каламутної жовтуватої рідини. На щастя, навіть ці гострі жала нездатні були пошкодити скафандри, вкриті поверх гумової тканини ще й густою металічною сіткою.

Відмахуючись від настирливих комах вільною рукою і гвинтівкою, Ван Лун виступив з тіні, яку відкидала скеля, на світло. І відразу комахи зникли, відлетіли від нього. Зацікавлений Ван Лун знову увійшов в тінь скелі — і комахи знову люто накинулися на нього.

— Миколо Петровичу, — крикнув Ван Лун Риндіну, який все ще відмахувався від невгамовних крилатих ворогів, — ідіть сюди, прошу! Вони не люблять світла. Нападають тільки в тіні!

Він продемонстрував Риндіну ще раз, як хижі комахи обліплюють його в тіні і як негайно зникають, відлітаючи з освітленого місця.

— Цікавий приклад світобоязні в комах, — зробив висновок Микола Петрович, стоячи на світлі. — Гаразд, Ван, усе це дуже добре…

— Дозволю собі не погодитися, — заперечив Ван Лун. — Мені не дуже подобається. Не дуже добре — ці комахи.

— Так, так, це я сказав машинально, що, мовляв, добре, — погодився Риндін. — Скоріше, зовсім недобре, ви маєте рацію, Ван. Проте все ж таки, як нам рушати далі? Тут, у проході між скелями, ці люті комахи. Там, між деревами, той павук. А більше проходів угору я не бачу. А, Ван?

— Цілком просто, Миколо Петровичу. Можна йти куди завгодно. Комахи тільки дзижчать і нападають. Не страшно. Можемо не звертати уваги, вони не пошкодять. Скафандри досить міцні. Але між деревами ближче. Вважаю, зніму павука, і підемо там.

І, не відкладаючи діла, Ван Лун підвів автоматичну гвинтівку. Втім, Риндін спинив його.

— Заждіть хвилинку, Ван, — сказав він. — Це поки що дуже рідкісний екземпляр. Якщо вже знімати, як ви сказали, то краще спочатку зніму його я, а вже потім ви, гаразд?

Він вийняв свій малесенький фотоапарат і сфотографував величезного павука, який все ще неспокійно перебирав лапами.

— Тепер діло за вами, Ван!

Сухий звук пострілу розірвав повітря. Павук підскочив і впав на вологий грунт. Власне кажучи, впав уже не павук, а тільки окремі шматки його кошлатого тіла. Струс повітря порвав павутиння, яке звисало тепер клоччям з дерев, відкриваючи прохід.

Шлях був вільний. Мандрівники пройшли між деревами і опинилися біля підніжжя скелі, до якої вони простували. Ще кілька хвилин — і обидва мандрівники стояли на її вершині. Звідси відкривалася значно ширша панорама, ніж знизу.

Міжпланетний корабель лежав у вузькому міжгір’ї серед скель. Це міжгір’я, завглибшки метрів п’ятдесят, нагадувало річище висохлої річки; подекуди воно було усіяне крупним камінням, принесеним сюди, мабуть, бурхливою водою. Але якщо тут колись і протікала річка, то це було дуже давно, бо тепер міжгір’я густо заросло деревами, які підносили свої стрункі глянсуваті стовбури між камінням і скелями. Дивні, незвичайні дерева! Вони були схожі водночас і на пальми, і на гігантську папороть. Деякі з них високо здіймали свої червоні віялоподібні верхівки, інші, навпаки, були скривленими і приземкуватими, наче плазували по грунту, обвиваючись навколо скель…

Микола Петрович Риндін засмучено похитав головою:

— Поганувате місце ми обрали для посадки астроплана, Ван! Ну як вибиратися звідси? Адже корабель так застряг, що не можуть допомогти навіть його колеса… вони не підуть по тому величезному камінню. А стартувати за допомогою ракетних двигунів прямо з цього вузького міжгір’я також неможливо. І скель, скель як багато! Ні, поганеньке місце ми обрали!

— Зауважу: не пам’ятаю, щоб нам довелося вибирати його, — незворушно озвався Ван Лун.

— Ну це, звичайно, так, проте… Втім, гаразд. Про старт з Венери думати ще ранувато.

— Вважаю, так. Ще встигнемо поміркувати.

— А як ви гадаєте, Ван, товариші бачать нас тут?

Ван Лун посміхнувся:

— Ми ж бачимо астроплан. Значить, вони також бачать нас. — І він зробив вітальний жест рукою в бік астроплана, який тьмяно виблискував шліфованим корпусом в глибині міжгір’я.

Справді, Вадим Сокіл і Галя Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Риндін і Ван Лун зникли з їх очей, — тоді, коли на людей в скафандрах в тіні скель нападали розлючені хижі комахи. Потім Сокіл і Галя бачили, як Ван Лун кудись стріляв.

— Ось Ван уже й тішиться, — весело, хоча й з ноткою заздрості в голосі сказав Вадим. — Бачите, полює!

67