Аргонавти Всесвіту - Страница 78

— Ван, дорогий, адже ви не…

І він знову спинився: надто жахливою здавалася йому така догадка, він не насмілювався її навіть висловити! Проте Ван Лун подивився йому прямо у вічі і суворо сказав:

— І я теж вважав так. Думав, тварина могла схопити Галю. Значить, вона забрала дівчину? Інакше — куди б вона зникла? Тоді чому тут нічого не залишилося? Наприклад, гвинтівка. Або що-небудь інше. Втім, нічого немає. Виходить, теж не так. Щось ще.

— Що ж саме, Ван?

— Не знаю.

— Але ви все ж таки щось гадаєте?

— Щоб гадати, треба щось знати. Поки нічого не знаю. Треба, вважаю, ще дивитися, ще шукати. Може, не Галю, тоді гвинтівку чи якусь ще річ. Будемо шукати.

Вони оглянули ще раз галявину, обійшли її з усіх боків. Ні, від неї тягнувся далі й далі тільки широкий слід невідомої тварини, який ішов уздовж міжгір’я. Ані найменшого сліду Галі Рижко виявити не вдалося.

Ван Лун зупинився і сперся на гвинтівку. Він поглянув угору, на хмарне непроникливе небо, начебто обмірковуючи щось.

— Що, Ван? — нетерпляче спитав Сокіл.

— Нічого не дають розшуки. Треба повертатися до Миколи Петровича. Вирішити, як бути далі. Він хвилюється.

— Хіба ж ми заспокоїмо його тим, що повернемося з порожніми руками?

— Ні, не заспокоїмо. Проте вирішимо. Не можна далі, доки Микола Петрович не знає. І включити передавач. Ходімо!

Розмова з Риндіним дала небагато. У відповідь на запитання Ван Луна Микола Петрович міг розповісти тільки, як виглядала тварина, як поквапливо тікала вона від астроплана, злякана вибухами, як тягла за собою пошкоджену задню лапу. Ван Лун мовчки слухав, не вставляючи жодного слова. Коли ж Микола Петрович закінчив розповідь, Ван Лун сказав упевнено й твердо:

— Не припускаю, щоб тварина схопила Галю. Вона тікала сама Якщо злякана тварина біжить, їй нема коли думати про те, щоб схопити. Вона тікає, рятується.

— Проте ж потвора, крім того, була дуже розлючена?

— Значить, вона могла вбити дівчину на місці. Якщо Галя заважала їй. Але не забрати з собою. Таке неможливо. Злякані тварини так не роблять.

— Тоді де ж Галя, якщо ця проклята тварина не забрала її з собою? — наполягав збуджений і нетерплячий Сокіл.

— Не знаю. Знаю тільки, де вона впала. Знаю також, там немає слідів крові, немає ніяких залишків, ніяких речей. Галя сама пішла з того місця. Вона задкувала, потім побігла.

— І що ж далі?

— Далі сліди знову зникли. Все розчавлене твариною. Втім, речей також немає. Крові теж немає.

— Але ж не можемо ми припустити, що це страховище… — Сокіл знову спинився. Ван Лун підвів на нього холодний погляд:

— Припустити, що тварина зжерла Галю? Чому боїтеся говорити, Вадиме? Треба говорити все, інакше трудно думати, вирішувати. Припустити таке можна, погодитися з цим не можна. Думав, вирішив відкинути.

— Чому? — в Сокола перехопило подих.

— Тому, що запах скафандра — не запах живої істоти. Тигр не буде жерти гуму, для нього вона погано пахне. І для інших тварин також. Навіть дуже голодних.

Можна було тільки вражатися спокоєм, з яким Ван Лун говорив усе це: наче мова йшла про щось зовсім стороннє, а не про славну, життєрадісну Галю Рижко, яку всі вони встигли щиро полюбити! Втім, кожен розумів, що тут справа полягає зовсім не в черствості або байдужості: Ван Лун, міркуючи і обдумуючи, перетворювався немов на точний, безпомилково працюючий механізм, який не міг відхилятися на емоційні переживання, бо вони тільки заважали б йому і його бездоганній логіці, його точним висновкам. Але саме в них і полягало зараз найголовніше!

Ван Лун вів далі таким самим спокійним тоном:

— Припускаю, міг помилитися. Припустимо, тварина могла зжерти Галю. Тоді там залишилося б що-небудь. Речі, кров. Втім, не знайшли нічого. Значить, треба відкинути.

— Але що ж тоді можна припустити?

— Можу тільки одне. Галя жива і неушкоджена. Де — не знаю. Ніхто поки не знає. Треба знайти, допомогти, виручити. Миколо Петровичу, Галя пішла у вашому скафандрі, так?

— Так, Ван.

— Ви перезаряджували циліндр з оксилітом?

— Звичайно. Щойно повернувся разом з вами, зразу ж таки й перезарядив. Це ви відносно того, скільки вона ще зможе користуватися приладом для дихання? Повний, повний заряд! Ви ходили щось із…

— Дві з половиною години, — підказав Сокіл.

— З того часу минуло ще близько півгодини. Значить, Галі вистачить заряду ще годин на вісім-дев’ять, — зробив висновок Микола Петрович. — Проте… — і він спинився.

— Що, Миколо Петровичу? — стрепенувся Ван Лун.

— Нічого, нічого, Ван. Я подумав про інше. Ідіть, друзі мої, на розшуки! Ідіть, не гайте часу!

Сокіл і Ван Лун закріпили шоломи і вийшли.

Риндін поглянув їм услід і з тривогою похитав головою. Звичайно, розрахунки були правильними, заряду оксиліту в резервуарах скафандра мусило вистачити Галі ще годин на вісім-дев’ять. Проте… проте в академіка було все те ж саме побоювання, яке він не хотів висловлювати товаришам. Навіщо? Якщо так, тоді ані вони, ані він сам нічим уже не могли допомогти. Адже ж якщо Галя Рижко під час падіння пошкодила шолом, тоді… тоді справа дуже погана. Це побоювання виникло в Риндіна одразу, коли він уперше почув розповідь сокола про те, що трапилося з Галею. Тепер лишалося тільки чекати.

Микола Петрович хотів відвернутися від тривожних думок роботою, але все валилося в нього з рук. Мила славна дівчина, така весела, така завжди життєрадісна! Він ходив по каюті, неуважно поглядаючи на прилади. Його погляд весь час спинявся на великому циферблаті хронометра: як обурливо повільно, неможливо повільно тягнеться час!