Аргонавти Всесвіту - Страница 120

120

Між тим, відстань між ним і хвилею збуджених драглистих істот, що насувалися на нього, дедалі скорочувалась. Вони котилися на Ван Луна широким фронтом. Ван подивився направо, наліво — і звідти йшов такий самий наступ. Назад? Ні, рухливі купи замкнулися навколо, відступати нема куди… і не можна вже відшукати між ними жодного проходу, вони злилися в суцільну непрохідну перепону.

І раптом найближча велика, вища від людського зросту купа розсипалася. Крупні синюваті кулі покотилися по траві під ноги Ван Луна. Ще, ще… Вони котилися напрочуд швидко, вдарялися, штовхали його з усіх боків, збивали з ніг. Зблідлий Ван Лун, зціпивши зуби, відбивався з усієї сили, завдаючи кулям удари ногами, руками, розбиваючи їх. Вони лускалися під його ударами, вкриваючи траву і скафандр в’язкою драглистою речовиною, якою були наповнені їх зморшкуваті оболонки. Боротьба тривала лише кілька секунд, сили були надто нерівними. Посковзнувшись на мокрій траві, заліпленій драглистою речовиною, Ван Лун упав, змахнувши руками.

Десятки, сотні важких м’яких куль і циліндрів навалилися на нього зверху. Ван Лун не припиняв опору. Він розривав щільні оболонки руками, краяв їх кинджалом. Він був уже цілком з голови до ніг залитий тією драглистою речовиною, яка заважала рухатися, засліплювала його, — і все ж таки рубав і розривав на шмаття незчисленних ворогів. Проте на зміну знищеним навалювалися нові й нові десятки. Ван Лун зрозумів нарешті, що подальша боротьба стає безглуздою: ворогів було надто багато, не було рації даремно витрачати сили… Не опираючись далі, він лежав на слизькій траві, гарячково міркуючи: що ж буде відбуватися тепер? Чого треба від нього цим недоладним кулям і циліндрам? Зжерти його вони не можуть, — цього Ван Лун був певен, він був занадто непридатною їжею для них. Але що ж тоді?

Тіло Ван Луна було придавлене величезною вагою сотень пульсуючих куль і циліндрів, які нагромаджувалися на ньому. Тепер він не міг навіть поворухнутися. Нема чого й думати, щоб пробитися назовні, визволитися, спробувати проповзти по траві під цією вагою, яка невпинно збільшувалася, дедалі міцніше натискувала на нього. Ставало важко дихати.

«Погано. Вони можуть задушити мене», — майнуло в голові Ван Луна.

Йому здалося, що він крізь скафандр відчуває холод, ніби вороги, які навалилися на нього, були холодними, мов крига. І вага давила дедалі більше.

«Задавлять, прокляті!»

І саме цієї секунди, коли в нього вже майже перехоплювало дихання, майнула несподівана думка. Грілка! Електрична грілка, яка звичайно зігріває скафандр! Якщо дати на неї велику напругу, вона нагріватиметься дедалі міцніше. У міжпланетному просторі тепла цієї потужної грілки вистачало навіть на те, щоб перемогти космічний холод. Значить, тут…

З величезним зусиллям, відвойовуючи міліметр за міліметром, рука Ван Луна дотяглася до маленької рукоятки, яка включала електрогрілку і регулювала її нагрів, і повернула її вкрай направо. Майже зразу ж таки рівномірне тепло поширилося по всьому його тілу. Певна річ, така раптова дія пояснювалася тим, що на грілку було подано найбільше напруження. Скафандр швидко нагрівався. Ось уже стало жарко. На лобі Ван Луна виступили краплини поту.

«Схоже, наче в лазні, — через силу посміхнувся він. — Гаразд. Буду терпіти. А як вони?..»

Скафандр розігрівався, немов електрична пічка. Ван Лун відчував, як міцними і рвучкими поштовхами б’ється його серце. Ні, це вже не схоже на лазню, він буквально підсмажується! Втім, не можна ані зменшувати нагрів, ані, тим більше, виключати грілку. Вона мусить зробити своє діло!

Єсть! Ван Лун відчув різкий поштовх. Слідом за ним другий, третій… Шари й кулі, що навалювалися зверху, почали енергійно рухатися, вони штовхали його з усіх боків — чи, може, навпаки, намагалися відштовхнутися від нього?

Більш за все тканина скафандра обпікала руки — мабуть тому, що рукавички були найтоншими і крізь них проходило найбільше тепла від металічної сітки, яка вкривала весь скафандр і, нагріваючись, служила грілкою.

«Спалю руки, надто пече», — сердито думав Ван Лун, стараючись витягти пальці з рукавичок, придавлених вагою живих пузирів, що неспокійно рухалися. Раптом він помітив, що пальці легко звільнилися.

Крізь заліплене драглистою масою скло шолома пробилося світло. І стало легко, можна було вже не тільки зітхнути на повні груди, але й рухатися. Поквапливим рухом руки Ван Лун протер скло шолома. Так, пульсуючі кулі й циліндри відкотилися від нього! Вони не витримали, розпечена металічна сітка скафандра відстрашила їх. Мабуть, не тільки відстрашила: он на траві лежить кілька тих неподобних істот, вони вже не рухаються, на їх зморшкуватій оболонці помітні бурі плями — сліди опіків. Прекрасно, Ван Луну вдалася його витівка. Вони відступили, вони відкочуються далі й далі, наче перелякані!

З полегшенням Ван Лун повернув рукоятку грілки назад, украй наліво. Він ледве дихав, обливаючись потом. Тепловий захист чимало коштував йому самому. Зняти б розпечений скафандр, освіжитися, відпочити… Втім, про це не могло бути й мови. Він підвівся, безуспішно спробував прочистити скло шолома. Ні, присохлу драглисту масу треба буде старанно відмивати потім, а зараз доведеться миритися з брудним склом; добре, хоч що-небудь видно. Отже, де намічений високий кипарис? Он він — далеко ще, далеко!.. Мерщій вперед, там можна буде знову точно орієнтуватися!

Не лише бігти, але й просто швидко йти було дуже важко: жара в розпеченому скафандрі заважала дихати, а охолоджувався він дуже повільно. Вперед, вперед, поки є ще сили!..

120