Аргонавти Всесвіту - Страница 121

121

До кипариса лишалося вже зовсім недалеко, коли Ван Лун почув за собою легкий шум, ніби од вітру, що пролинув по високій траві. Він хутко озирнувся. Знову те ж саме!

Сотні й тисячі пухких різнобарвних куль і циліндрів котилися слідом за ним, вони майже наздоганяли його. Як вони можуть так швидко пересуватися, навіть підстрибуючи на траві? Втім, зараз не в цьому справа, зараз не до міркувань. Ван Лун поглянув на кипарис: ні, він не встигне добігти до нього, набридливі істоти доженуть його. А боротися з ними заново, відбиватися від куп живих важких пузирів, що навалюються, — ні, на це не вистачить сил. Гаразд, він спинить цю рухливу хвилю. Але поки що треба виграти ще трохи відстані.

Зібравши всю енергію, Ван Лун побіг до кипариса, час від часу оглядаючись: чи не пора вже? До кипариса лишалося тільки метрів із двадцять, коли передні драглисті кулі почали наздоганяти Ван Луна, немов прагнучи знову звалити його. Ні, ні, цього він не припустить, стоп!

Ван Лун спинився і повернувся лицем до живої хвилі, що насувалася на нього. Як і минулого разу, кулі й циліндрики рухалися широким фронтом, а частина їх відкочувалася наліво і направо, ніби намагаючись замкнути його з флангів.

— Наступають, наче армія, — бурмотів Ван Лун. Примруженими очима він виміряв відстань до перших рядів незвичайного противника. — Підходьте, підходьте. Мало грілки, буде інша закуска! — Він вичікував, щоб завдати вирішального удару. — Втім, наполегливі ви, пузирі! Звідки взялися такі? Ніколи не думав, що таке може бути… ніколи не бачив навіть схожих…

Ніколи? Чи ж так?.. У пам’яті Ван Луна, бездоганно чіткій пам’яті, якою він завжди славився, виникло невеличке яскраво освітлене коло на темному фоні. І в тому колі повільно пропливали, рухалися такі ж самі кульки, округлі циліндрики, товсті палички й ковбаски. Де й коли це було? Так, тепер він ясно згадав: таку картину він бачив під мікроскопом, розглядаючи культури мікробів. Там вони збиралися купками, ланцюжками, в яскравому світлому колі окуляра… Так що ж це виходить? Це також бактерії? Безглуздо, неймовірно, ніхто ніколи не чув про подібне явище, не уявляв собі, що можуть існувати гігантські бактерії… Ні, ні, це щось інше!

А жива хвиля куль і циліндрів, наповнених переливчастою драглистою речовиною, все наближалася. До неї лишалось не більше десяти метрів… Пора!

— Ну, тримайтеся!

Спритним помахом Ван Лун жбурнув у гущу хвилі заздалегідь приготовану атомітну гранату — і одразу впав на землю. Граната описала в повітрі широку дугу і зникла посеред загадкових істот. Наступної миті вгору звилася сіра хмара диму. Вона виникла величезним грибом з товщі живої хвилі — і разом з нею злетіли в повітря кулі й циліндри, що лускалися й розривалися на шмаття. Гуркіт вибуху струсонув повітря, заглушив Ван Луна, який навіть не став дивитися на наслідки дії гранати, а скочив і побіг до кипариса. Геть з цього плато, геть!

Позаду нього щось лускалося, тріщало, гуділо. Але він біг, не оглядаючись. Ось він, високий кипарис, оточений іншими деревами! Треба ще далі, до чагарникових хащ, там можна буде нарешті уповільнити кроки…

Рятівна сутінь оранжевого лісу поглинула Ван Луна, плато з його огидними мешканцями лишилося позаду. Ван обливався потом. Його погляд упав на годинник — і він зрозумів, що не може затримуватися ні на хвилину: попереду лишалася тільки одна година дихання. Рамка-антена, яку він висунув знову, одразу допомогла зорієнтуватися, почути стурбований, як і раніше, вже дуже стомлений голос Галі Рижко. Дівчина не припиняла кликати свого товариша, який потрапив у біду…

І знову почалася безконечна мандрівка лісом. Тепер Ван Лун свідомо намагався не звертати уваги ні на що. Його життя залежало від того, чи встигне він протягом короткої години, що залишилася, дістатися до астроплана. Час від часу, там, де дозволяли умови, він переходив на біг. Це, певна річ, збільшувало витрату кисню, а проте компенсувалося швидкістю, з якою він перебігав легкі ділянки. Так, тепер Ван Лун був певний, що під час польоту в кігтях гігантської бабки він бачив згори саме те плато, яке уявлялося йому тоді мирною тихою оранжевою галявиною з купами каміння на траві. А виявилося… Що ж ще чекає його попереду в нетрях первісного лісу?

Він збіг з горба вниз. Потім, перестрибнувши через мулясту канаву, знову почав вибиратися вгору. Тут ліс був значно рідкіший, у далечині можна було бачити вже темніюче небо. І на його світлому тлі Ван Лун помітив раптом мережаний візерунок голих, позбавлених листя гілок. Невже ж це та сама ділянка темно-коричневого, наче обпаленого лісу, яку він також бачив під час вимушеного польоту? Гаразд, хай буде так, на цій ділянці його не може чекати нічого небезпечного, навпаки, там легше йти, ніщо не завадить.

Проте вже через кілька хвилин Ван Лун переконався, що на дивовижній ділянці він не помічає аж ніяких слідів пожежі. Правда, на деревах не було листя, та й на грунті не лишалося ніяких оранжевих рослин, жодного куща папороті: голі коричневі стовбури похмуро зводилися з такого ж голого бугристого грунту, усипаного сухими гілками, що впали згори. Мертва ділянка, така незвичайна серед пишної оранжево-червоної природи Венери. Що трапилося тут?

Хоча Ван Лун і не спинявся, його спостережливий погляд помітив рух угорі, на голому вітті дерев. Там перелітали якісь істоти. Та невже ж на Венері можна все-таки зустріти птахів? Тоді це будуть перші теплокровні тварини серед усієї фауни, з якою йому довелося тут стикатися.

На стовбурах дерев Ван Лун побачив також величезних гусениць — кошлатих і товстих. Вони повільно повзали вгору і вниз, не звертаючи ніякої уваги на людину, — і це було дуже добре, бо зіткнення з ними, великими, наче ті колоди, забрало б чимало дорогоцінного часу. А Ван Лун поспішав, поспішав, лк ніколи!

121