Аргонавти Всесвіту - Страница 53

— Що слухаєте? Зрозуміти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, — здивовано сказав Ван Лун, з’являючись у каюті і наближаючись до нас.

Замість відповіді Микола Петрович зняв навушники і простягнув їх Ван Лунові. Той недовірливо взяв, одягнув і… Я ніколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим і зраділим. Він відкрив рот і знову закрив його, конвульсивно ковтнув і застиг на місці, почувши голос Землі. Його рука схопила моє плече і стиснула його.

— Ой, товаришу Ван Лун, мені боляче!

Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:

— Вадиме, Ван Лун, готуйте листи і матеріали! Я зараз зберу записи і закінчу коротку доповідь. За годину будемо відправляти поштову ракету.

Яке це щастя, яка радість — слухати далекий голос рідної Радянської країни! Батьківщино, дорога наша Батьківщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими міцними, енергійними, такими, що не бояться нікого й нічого, стали ми одразу, щойно почули твій турботливий голос?.. Твій голос — це значить, що ми знову разом з тобою, ми не відірвані від тебе, рідна! Говори, говори ще далі, милий голос Землі! Говори, ми готові слухати без кінця!

А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повідомлення. Він звучав ніби спокійно, розмірено; але в цьому спокійному і чіткому голосі відчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землі, вже стільки часу нічого не знають про нас. Говори, рідний, милий голос Землі, говори, голос Батьківщини!..

Ван Лун, Сокіл і я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як і вест наш астроплан. Та вона і за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в задній частині корпусу. Але на її крильцятах не булі додаткових ракетних двигунів. Поштова ракета мала тільки один, центральний, двигун з отвором на хвості. Вона була повністю заряджена атомітом, лишалося тільки вкласти в неї вантаж і відправити.

Вадим Сергійович викрутив гвинти на боці ракети і відкрив невеличкі дверцята:

— Готово, Миколо Петровичу!

Уважний і зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, приніс з собою великий пакет: адже записи і донесення на Землю давно вже були готові! Він пильно оглянув ракету: все було в порядку. І тут я наважилася на те, про що давно хотіла попросити.

— Миколо Петровичу, — звернулась я до нього, — дозвольте мені…

— Що саме, Галю?

— Відправити і мого листа також… він маленький… мені дуже хочеться заспокоїти маму…

Лагідна посмішка освітила обличчя Миколи Петровича.

— А я вже дивувався: і чому це Галя нічого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.

— Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!

Звичайно, мій лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:

«Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навіжену дочку! Я знаю і розумію, що зробила дуже погано, приховавши від тебе свої наміри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все благополучно, і ми незабаром долетимо до Венери. І ще, мила мамусю, знай, що всі в астроплані до мене дуже добре ставляться і я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов’язки, і я навіть зробила деякі маленькі відкриття. Тобі не доведеться червоніти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобі надзвичайні подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю, а частіше дивися на Венеру в твій великий телескоп. Коли ти одержиш цього листа, Галинка буде вже на ній. Міцно-міцно тебе цілую.

Твоя Галя».

Мого листа було покладено разом з великим пакетом і іншими листами на Землю. Вадим Сергійович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.

— Ну, будемо відправляти, — розпорядився Микола Петрович. — Одягаймося, Вадиме!

Вони одягли скафандри. А тоді Микола Петрович натиснув кнопку керування підйомником, на якому лежала поштова ракета, — і металева платформа з нею повільно почала підійматися вгору через великий люк, що відчинявся перед нею в стелі складу.

Микола Петрович, простеживши, як двері люка знову зачинилися, подав знак Вадимові Сергійовичу — і вони обидва вирушили назовні, як звичайно, через шлюзові люки.

А ще за кілька хвилин ми з Ван Луном відчули ледве помітний поштовх. Поштова ракета відірвалася від астроплана і полинула на Землю.

Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летіти космічний листоноша. І ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко віддалялась від нас: це працював ракетний двигун нашого листоноші. Лише кілька секунд — і хмаринка зникла, розтанула. Все! І тільки голос диктора Землі в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подію. Іноді цей голос майже зникав, іноді його було чути краще. Ми слухали все ті ж самі слова і радісно поглядали один на одного.

…Вже вкладаючись спати (я, як і раніше, сплю прямо в повітрі, тільки прив’язуюсь до стінки під свинцевими аркушами, — і це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цієї ночі відбував вахту:

— Вадиме Сергійовичу, розкажіть, будь ласка, як ви відправляли поштову ракету і як ви самі не відірвалися від корабля: адже один лише крок… брр, мені страшно думати, що можна було залишитися там, зовні, у холодному, мертвому просторі… а наш астроплан мчить так швидко, хіба його потім доженеш? Розкажіть про відправлення ракети!

У нашій каюті панувала сутінь, але з тону, яким відповідав мені Сокіл, я зрозуміла, що він посміхається.