Аргонавти Всесвіту - Страница 54

— Нічого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформі, між розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисці. Ну, ми встановили її в потрібному напрямі, як показав Микола Петрович. Потім включили її двигун, а самі відійшли вбік. І вона майже одразу рвонулася і полетіла назад, до Землі. Тільки і всього.

Я була незадоволена. Така важлива подія — а він так сухо розповів про неї! Проте Вадим Сергійович, трохи помовчавши, додав, ніби розмірковуючи вголос:

— Ні, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що мені й справді стало не по собі, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газів. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. І все ж таки мене трохи штовхнуло. Я відчув, що мене відносить вбік від астроплана. Немов щось тягне в простір. І не те, щоб я падав, ні, не так. А немовби відпливаю, відносить мене повільною, проте міцною течією… і схопитися нема за що, і пливти нема в чому… це тобі не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате відчуття. Власне кажучи, нічого небезпечного, — вів він далі, ніби виправдовуючись, — адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки біля верхнього люка, отож нам ніщо не загрожувало. Та, крім того, мусило вплинути і власне притягнення астроплана, яке обов’язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумів. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розуміти розумом і все ж таки піддаватися емоційним відчуттям, особливо, коли вони незвичні… Так, мабуть, я довго пам’ятатиму цю хвилину!

Дивно, але цього разу навіть насмішкуватий Ван Лун не відгукнувся яким-небудь жартом. Він задумливо сказав:

— Думаю, це правда. Людина — жива, вона багато відчуває. Розум не завжди зверху. Машина ніколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.

Всі змовкли. А я уявила собі, що стою на корпусі астроплана, в темній порожнечі… навколо тільки далекі холодні зірки… і от мене відносить убік, і трос відчепився… і я лечу в чорний, безконечний простір… і астроплан все далі й далі від мене… і я залишаюсь сама в цій порожнечі… Ні, це надто страшно! Навіть піт на лобі виступив! Краще думати про щось інше. І я спитала Ван Луна:

— А чому все ж таки ми почули сьогодні Землю, товаришу Ван Лун? Чому космічне проміння пропустило до нас передачу Землі, а не заглушило її, як раніше?

Ван Лун, мабуть, знизав плечима.

— Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тільки якщо Микола Петрович не спить.

Голос Миколи Петровича звучав мрійно, коли він відповів:

— Ні, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рідної Землі, який ми так хотіли почути, так чекали весь час. І ось ми почули його, — турботливий, стривожений… Мені згадалися наші розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, відриваємося від неї. Пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю, — трохи сконфужено відгукнувся Сокіл.

— Як бачите, ви були не праві, Вадиме. Ми не відірвалися від Землі, вона з нами завжди й всюди, наша Батьківщина. Навіть у безмежних просторах Всесвіту. Де б ми не опинились, наш народ і Батьківщина думають і піклуються про нас. Як це прекрасно, друзі мої! Яке щастя бути сином радянської Вітчизни!..

Він замовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самі ми були також схвильовані його словами, теплими й зворушливими.

Але от Микола Петрович заговорив знову:

— Тепер відносно вашого запитання, Галю. Відповідь на нього може бути зовсім не такою складною, як вам здається.

— Та що ви!

— Ось послухайте. Це, звичайно, тільки попередні думки, вони ще потребують перевірки. Проте справа уявляється мені такою. Потужний потік космічного проміння, до якого ми потрапили незабаром після вильоту з Землі, має свої межі. Можливо, що космічне проміння поширюється не суцільно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летіли, прорізаючи один з подібних потужних потоків, який, судячи з спостережень Вадима, іде з боку крабовидної туманності Тельця. І цей потік заглушав усі радіосигнали. А тепер, як мені здається, ми вилетіли з того потоку, принаймні з найбільш інтенсивної його частини. Тут, у цьому районі космічного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потік проміння слабший, він менше викривлює і заглушає радіосигнали. Хоча в навушниках і тривають тріскотіння і гуркіт, але, як ви помітили самі, вони стали значно слабшими. І ми дістали можливість розбирати сигнали з Землі. Ну, можливо також, що й у нас на Землі збільшили потужність передавача, точніше його скерували в наш бік… Повторюю, все це тільки мої здогадки: хіба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе нові спостереження, вимірить інтенсивність, силу потоку космічного проміння. І, може статися, наслідки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довідаємося завтра.

— Ще одна загадка, — вставив Вадим Сергійович.

— Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв’язати, — поправив його Микола Петрович.

— Будь ласка, хай буде завдання, — погодився Сокіл. — Перед нами їх стільки, що й не злічити… і одне важливіше за інше.

— Вважаю, це дуже добре, — втрутився Ван Лун. — А то навіщо б нам летіти на Венеру? Туристи подорожують без діла, нам треба працювати, розв’язувати завдання.

— Та хіба я сперечаюсь? — жваво озвався Сокіл. — Це само собою зрозуміло, Ван. В мене були зовсім інші думки, і ви їх підкріпили своїм зауваженням, дорогий друже.